Олег Пожидаєв. Фото: з особистого архіву
Олег Пожидаєв народився в Маріуполі 1966 року. Усе його життя було пов’язане з містом біля моря. Тут він ріс, здобував освіту, зустрів своє кохання. У Маріуполі в нього народилося троє дітей. Коли прийшла армія РФ, чоловік вирішив, що єдиним кроком для нього може бути тільки захист рідного міста зі зброєю в руках.
Про те, як Олег Пожидаєв воював і які страждання переніс у полоні, він розповів «Новинам Донбасу» в ексклюзивному інтерв’ю.
«Я прийшов у Територіальну оборону на 3-й день повномасштабного вторгнення»
Олег Пожидаєв. Фото: з особистого архіву
«Я народився і виріс у Маріуполі. Жив у центрі міста, недалеко від Центрального ринку. Пропрацював 10 років у митниці, займався комерційною діяльністю, мав свій бізнес, СТО на 7-му проїзді, що в Кальміуському районі», — розповідає свою біографію Олег Пожидаєв.
Строкову службу він служив ще в Радянській армії 1984 року, але знову довелося стати до строю у 2022 році.
«Я прийшов у Територіальну оборону на 3-й день повномасштабного вторгнення. Моя сім’я евакуювалася під російськими бомбами в Європу. Дякую автомобілю. Не підвів», — каже чоловік.
У військовій частині НГУ 3057 Олег отримав спорядження та зброю. Наступного дня відправили на територію комбінату «Азовсталь», однак невдовзі його та ще кількох добровольців забрали охороняти базу полку «Азов». Місце перебування бійців постійно обстрілювала російська артилерія. Там маріуполець ніс службу, виходячи на бойові чергування, до середини березня, а пізніше вирушив безпосередньо на позиції на Комсомольському бульварі.
«Повоювали там. Потім пішли на допомогу «Азовцям» на Таганрозькій трасі. Тримали промислову зону. Наша позиція була в триповерховий будівлі. Там чеченці взяли нас в оточення. Відбивалися від них поки не приїхав наш БТР і не допоміг нам вийти без втрат», — буденно розповідає Олег.
Маріуполець каже, що доводилося відступати, але бої велися за кожну вулицю приватного сектора на Лівому березі. На початку травня всі Сили оборони України в Маріуполі були зосереджені в заводі «Азовсталь». Група, до якої входив Олег Пожидаєва, розташовувалася в підвалі листовальцювального цеху, а на позиції виходила під міст, який відділяв завод від центральної частини міста.
Зрадники в бараку і щоденні побиття
Олег Пожидаєв. Фото: з особистого архіву
Олег Пожидаєв каже, що наказ про вихід у полон він почув 16 травня 2022 року. Почуття у виснажених голодом, стресом і безперервними боями були змішані та невизначені. Сумнів, гнів і полегшення змішувалися в єдину палітру.
«Обіцяли швидкий обмін і добре ставлення. Була радість, але й не вірилося. Кацапам взагалі вірити не можна. Але якби продовжували битися — всі б точно загинули. Ми їли чотири ложки каші вранці і чотири — ввечері. Підвали руйнувалися один за одним і хлопці в них згорали живцем», — розповідає Олег.
Доброволець ТРО вийшов у полон 18 травня 2022 року і того ж дня потрапив на 7 барак Оленівської колонії.
«Оленівка — це постійне відчуття голоду. Тоді били рідко, але там була моторошна антисанітарія. Фекалії доводилося черпати відрами і не було питної води», — розповідає Олег.
1 вересня 2022 року його етапували в Горлівську колонію, де було дуже жорстоке «приймання».
«Мене били так, що я падав на коліна. Коли закінчили, сказали йти до столу, щоб там записали мої дані. Найогидніший карликовий інспектор, на прізвище Маханько запитав рід військ. Я відповів, що Територіальна оборона. «А, доброволець? Забити його!», — скомандував він. Мене поставили обличчям до стіни і ще раз побили гумовими палицями», — розповідає Олег.
Після «приймання» він кілька днів не міг нормально пересуватися, а на бараку з новоприбулими чергував лікар. Однак гіршими за зовнішніх ворогів виявилися внутрішні зрадники та колаборанти.
«На нашому бараку №8 завгоспами були Гурін і Матюшенко. Вони співпрацювали з адміністрацією. Матюшенко одну людину довів до смерті. Він змусив його відтискатися, поки нещасного не схопив інсульт і він не помер. Капелана ж довів до спроби суїциду. Він вішався, але обірвався дріт», — розповідає Олег.
Чоловік додає, що дивитися на таку поведінку тих, хто мав би бути побратимом, було вкрай неприємно, але нічого ніхто зробити не міг. За будь-яке зауваження завгоспи погрожували поскаржитися адміністрації та «згноїти на ДІЗО» (дисциплінарному ізоляторі, — ред.), яке просто і зрозуміло називалося «ямою».
«До того ж у нас на бараку було найбільше «азовців», тому ми й отримували найбільше. Спецпризначенці били просто на шикуваннях, на зарядці, під час походу в їдальню і з неї», — розповідає Олег. Він каже, що отримувати удари кийком та електрошоком стало буденною справою.
21 червня 2024 року Олега Пожидаєва етапували на колонію в місті Торець.
«Я був на бараку з пораненими і тими, хто виходить на роботу. Однак примудрявся отримувати і там. У їдальню змушували ходити в позі «ластівки», тобто зігнувшись навпіл, а руки піднявши за спиною вгору. Я так зробити не можу. Вік, суглоби не ті. За це спецвійська били палицею по спині», — каже захисник Маріуполя.
Але справжній жах був пізніше. Олег потрапив до тієї партії, яку відправили в СІЗО в місті Бійськ, що в Алтайському краї.
«На «прийомці» одягли мішок на голову і довго били всім підряд. Особливе задоволення їм приносило бити електрошокером у район геніталій і анального отвору. Від цього вони просто кайфували. Роздягли наголо і тягали по підлозі якихось підвалів. Шрами на колінах залишаться на все життя», — згадує свої випробування Олег.
Він перебував у двомісній камері з одним морським піхотинцем, з яким був знайомий ще з Горлівки. Чоловіки дуже здружилися. Олег каже, що кожного обміну переглядає списки, але свого товариша, на жаль, у них не знаходить.
«Після Бійська в мене все було написано на тілі. Я важив 60 кг і був весь синій. На обміні ми розповіли російському омбудсмену про те, що відбувається там. Вона театрально поохала. Але це інформація для Європейського суду», – каже Олег.
«Слава Богу, я вдома!»
Олег Пожидаєв. Фото: з особистого архіву
Олега було обміняно 30 грудня 2024 року. Новий рік святкував уже на території України, діставшись літаком через Білорусь.
«До останнього не вірилося, що обмін. Думав, черговий етап. Боявся, що замкнуть кудись далі в Сибір», — каже він.
Однак коли в автобусі надійшла команда зняти мішки з голів і звільнитися від стяжок, з’явилася віра у світле майбутнє.
«За 2 роки і 7 місяців полону я просто відвик від хорошого. Але тут я так ясно усвідомив: «Слава Богу, я вдома!», — каже чоловік.
Реабілітацію Олег проходив у Чернігівському госпіталі та в пансіонаті Вінницької області.
«Хотілося самотності. Було важко адаптуватися. Хотілося просто наїстися і накуритися сигарет», — ділиться своїми психологічними труднощами Олег.
Але сім’я, яка приїхала незабаром, допомогла впоратися і стабілізувати свій стан.
Поживши місяць у Києві, Олег вилетів спочатку на відпочинок до Анталії, а потім — до Швейцарії.
«Україна для мене – краща за Швейцарію»
Олег Пожидаєв. Фото: з особистого архіву
Олег Пожидаєв зараз перебуває у Швейцарії, але країна йому зовсім не подобається. Він стверджує, що там він лише гість і його тягне додому, в Україну. Зараз звільнений захисник зайнятий розв’язанням проблем зі здоров’ям. Потрібно вставити імплантати, вилікувати нирки, поправити зір і стабілізувати тиск. А далі — збиратися додому.
«Швейцарії далеко до України. Жахлива бюрократія. Те, що в нас роблять у ЦНАПі за 10 хвилин — тут роблять тижнями. Поповнити рахунок на мобільному телефоні — ціла історія. Посилки йдуть місяцями», — скаржиться Олег.
Йому не подобається місцева культура харчування і стиль одягу.
«Здається, тут їдять тільки швидкоїжу. За нормальними продуктами хоча б із Польщі доводиться їздити дуже далеко», — нарікає він.
Олег каже, що, можливо, діти й залишаться у Швейцарії та отримають там паспорти, але він із дружиною обов’язково повернеться в Україну.
«Якщо Маріуполь не звільнять — поїдемо в Одесу. Нам потрібне море! Ми без нього не можемо!», — каже він.
