Леонід Лисов за роботою.
«На вік я уваги не звертаю!» — посміхаючись стверджує Леонід Юхимович Лисов, імпозантний чоловік в модних окулярах. Здавалось, він з тих, кого колись називали сибаритами — любить з комфортом відпочити, гарний одяг, вишукану їжу, класичну музику і все, що приносить задоволення. Але «здавалось» — тут ключове слово, бо всі теперішні надбання він, по-перше, має завдяки наполегливій роботі, а по-друге, переживши страшні втрати, особисті кризи, блокаду і окупацію Маріуполя, важкий шлях до вільної України.
Покидаючи рідне місто, крім старої валізи він узяв з собою мистецтво масажу, яке разом з вправними руками дозволяє не тільки заробляти на хліб, а й приносити користь іншим — усюди, куди б не заносили його доля.
«В дитинстві та юності я мав необмежену свободу»
Він ріс у запорошеному пилом промисловому районі Маріуполя, в родині робітників металургійного підприємства. Шуткує, що тато з мамою часто сперечались, у кого краща освіта, бо у одного з батьків було чотири класи школи, у іншого — п’ять. Проте вони не нав’язували синові прискіпливу опіку, за що Леонід Юхимович дотепер їм дуже вдячний. Свобода — це те, що з ним завжди було з дитинства і що в подальшому стало причиною його карколомних злетів та падінь.
Всі шкільні роки юний Леонід захоплено грав в настільний теніс. Навчання та оцінки існували десь в іншому всесвіті. Про цю прозу життя він не замислювався до тих пір, поки в 20-річному віці не зрозумів: потрібно отримувати вищу освіту. На той час хлопець вже працював інструктором з фізкультури у заводських гуртожитках, мав твердий намір присвятити життя спорту, мріяв працювати тренером з настільного тенісу.
Студентом вишу він став з третьої спроби, вступивши у 1969 році на факультет фізичного виховання Сімферопольського державного університету. Навчався заочно, бо мав працювати, а потім ще проходити строкову військову службу. До того ж юний хлопець вже встиг одружитися, і кохана теж навчалася. Два студенти в родині — не жарт! І Леонід чинить як відповідальний чоловік — щоб заробити гідні гроші йде з фізкультурників у виробничники, працює зварювальником на заводі «Тяжмаш». А в 1975 році відбулася подія, зі стороннього погляду не дуже важлива — до рук Лисова потрапила книга «Спортивний масаж» професора Анатолія Бірюкова, про яку Леонід Юхимович згодом скаже, що це був подарунок долі.
Леонід Лисов за роботою. Фото з особистого архіву
Подарунки долі та її випробування
Рік отримання диплому — 1976-й став багато в чому вирішальним: Леоніда на підприємстві хотіли вже призначити майстром, аж він запитав себе: невже для цього я навчався в університеті? І попрямував до очільника спортклубу «Азов» з пропозицією взяти його на роботу тренером з настільного тенісу. Той посміявся і запропонував більше — стати директором плавального басейну «Нептун».
«Домовились на тому, що я приймаю пропозицію, але ж з умовою — ще пів ставки отримую в якості тренера», — розповідає Лисов і в фарбах малює картину, як він, вчорашній зварювальник, прийшов директором у плавбасейн. Треба мати на увазі, що фізично басейн — доволі складна інфраструктурна одиниця, яка повинна працювати як годинник. А психологічно — це не менш складний колектив, амбітний, норовливий, в якому завжди вирували підводні течії. Тож, про десять років свого директорства Леонід Юхимович, напевно, міг би написати десять книг, але замість цього з посмішкою констатує: «Там мені загартували характер!».
Тим часом в його житті відбувалися зміни. Він розлучився з дружиною і погодився очолити спортклуб «Азовмашу» — підприємства, де починав працювати зварювальником.
«Я беру клуб і за два роки він стає кращим в Україні. — Стверджує Лисов. — Там я працював до 1990 року, а потім через конфлікт з керівником підприємства був вимушений звільнитися. Якраз почалася епоха перебудови. Щоб заробити на життя, деякий час був вимушений займатися первинним підприємництвом — купи-продай, допоки не вирішив повернутися до справи масажиста. Створив свій кабінет і почав заглиблюватись в професію, а вона в свою чергу почала мене годувати».
Так би все й тривало, якби до Лисова не надійшла чергова приваблива кар’єрна пропозиція — очолити місцевий стрілецький комплекс. Якби ж він тоді знав, що чотири роки на цій посаді принесуть йому більше біди, ніж користі, і навіть кримінальну справу з умовним засудженням! Причиною тому вважає конфлікт з керівником обласного ДТСААФ:
«Я був білою вороною, до того ж мав спину, яка не добре гнеться. Особистості в совдепії було важко жити».
«Оскари» за професійну допомогу
Коли справу було закрито, Лисов нарешті щільно зайнявся масажем, до якого мав неабиякий талант.
«Насправді я ніколи його й не кидав. Навчався по підручниках. А потім в моєму житті з’явився Сергій — масажист від Бога, який дуже багато чого мене навчив».
До того ж Леонід Юхимович продовжував вивчати досвід легенди спортивного і лікувального масажу Анатолія Бірюкова.
Значно пізніше, звертаючись до своїх учнів, клієнтів і друзів, він напише:
«За свою багаторічну практику я нічого нового не винайшов, не маю власних авторських методик, завжди користувався знаннями відомих фахівців класичного масажу, визнаних у всьому світі. Одне можу сказати, найкращих серед нас немає. Кожен масажист має прагнути отримати свій Оскар від клієнтів».
Розповідаючи про маріупольський період масажної практики, в якості двох своїх «Оскарів» Леонід Лисов згадав зв’язану гачком серветку, що подарувала йому 52-річна Маргарита, яку він поставив на ноги після інсульту, а ще слова 6-річного Дані, коли він нарешті скинув ортопедичне взуття, яке носив майже все своє маленьке життя:«Я буду молитися за Леоніда Юхимовича».
Леонід Лисов працював сам і вчив інших. Проводив семінари, курси, майстер-класи. Він вже й сам не знає, скількох майстрів з масажу випустив у великий світ. У лютому 2 018 року створив власний «Центр масажного мистецтва “Живиця»», якому згодом надасть своє ім’я. Бо крім таланту має певну долю самолюбства, неабияку бізнесову жилку і почуття гумору. Тому його рекламні слогани завжди приваблювали увагу: «Масаж — не розкіш. Масаж це планове обслуговування себе коханого».
Справа життя для Леоніда Юхимовича стала тією тонкою, але міцною соломинкою, яка врятувала його від загибелі у трясовині відчаю. Ця трясовина погрожувала поглинути його щоразу, коли він втрачав найдорожчих для себе людей. За декілька років доля забрала у Лисова доньку, дружину та улюбленого онука, якого він називає своїм другом.
Вільний дух
Коли у Києві почалася Революція гідності, Леонід Лисов перебував у столиці у справах. Але ж він був би не він, якщо б разом з молоддю не побіг на Майдан. Крім негативного ставлення до «президента-бандюка» і бажання добрих змін у країні, Леоніда Юхимовича вабив і захоплював революційний драйв.
«Я — вільна людина, вільний дух! Працював на себе, не мав над собою начальника. А коли побачив, що відбувається, пішов разом з усіма. Звідки в мене українська самосвідомість? Бо мама — українка, поки не пішов в радянську школу, в родині мав україномовне середовище. Ну а потім, коли вже більше стали спілкуватися російською, якось приїхала тітка, заслужена вчителька української мови, і почала нас соромити: «Омоскалилися? Рідну мову забули!».
В повній мірі згадати українську Леоніду Лисову допомогли окупанти, коли розпочали у лютому 2022 року повномасштабну агресію. Взагалі то він не мав ілюзій щодо наших найближчих сусідів і очікував від них підступності, але, мабуть, не такого масштабу та жорстокості. За 67 днів війни у Маріуполі він багато чого побачив й пережив. Радіє, що пройшов через те один і що діти з онуками були у безпеці.
«Я жив в одній з п’ятиповерхівок навпроти будівлі Кальміуського райвиконкому. Коли обстрілювали і бомбили, будинки так хитало! За два місяці у Маріуполі я втратив 14 кілограмів власної ваги, бо їжі не було, навіть не розумію, за рахунок чого так довго животів. Ладив з невеличкою сусідською родиною, підтримували один одного. А з деяким сусідами конфліктував, бо вони знаючи мою проукраїнську позицію, поводили себе вороже. Деякі було налаштовані дивно: ну що ти переймаєшся, китайці прийдуть і все відбудують! Тривалий час я не прагнув виїхати з Маріуполя, бо вірив: українська армія нас відіб’є».
Леонід Єфимович каже, дуже поталанило, що його почали розшукувати діти. До речі у нього їх троє: донька Аліна у Києві, Оксана — у Кракові, а син Володимир вже четвертий день народження відзначив на фронті. Тож, діти змогли вийти на одного з татових учнів. Наприкінці квітня той повіз Леоніда Юхимовича з Маріуполя до Бердянська маловідомими стежками, бо було ясно, що наставник фільтрацію не пройде. За два тижні він опинився в Запоріжжі. Попрямував далі до Львова, а потім у Краків до доньки Оксани.
Леонід Лисов та волонтери. Фото з особистого архіву
«У маріупольському підвалі планував поїхати до Варни чи на Кіпр»
В польському гуртожитку, куди поселили біженця з Маріуполя, було не дуже затишно, але годували тричі на день, що було дуже важливо для фізичного відновлення. Серед людей, що знаходились поруч, було багато хворих. Як тут усидиш, склавши руки? І масажист почав працювати, надаючи допомогу спочатку українцям, а потім й полякам, які самі почали звертатися.
З’явилися гроші і маріупольський денді з задоволенням пройшовся місцевими бутіками, підбираючи стильне вбрання, до якого завжди мав слабкість. Між тим Леонід Юхимович швидко засумував без моря і поїхав в Болгарію на чорноморське узбережжя. «Я ще, сидячі у маріупольському підвалі, планував, коли виберусь, поїхати до моря у Варну чи на Кіпр. Врешті решт, попрямував до Золотих пісків, бо там працювали мої учні».
На курорті він прожив цілий рік, купив спеціальний стіл і почав приймати клієнтів. Живи собі і радій! Але Лисова тягнуло в Україну, бо в Болгарії «не моя мова і не моя держава». В результаті 1 травня 2023 року він опинився на вокзалі Чернівців з валізкою в руках, з нею ж прийшов до центру підтримки переселенців «ЯМаріуполь». Там привітно зустріли, допомогли чим могли і влаштували в гуртожиток, який Леонід Юхимович швидко змінив на орендовану квартиру. І знов все спочатку — купив масажний стіл, знайшов приміщення й почав працювати. Мабуть, дуже ефективно, бо сарафанне радіо розповсюджувало гарні відгуки про маріупольського масажиста, тож роботи більшало з кожним днем.
Майстер-клас від Леоніда Лисова. Фото з особистого архіву
Підтримка від людей та Бога
У жовтні того ж року Леонід Лисов зареєстрував і відкрив у Чернівцях офіс «Асоціації масажних технологій» свого імені, запросивши на презентацію численних нових друзів. Згодом, як і в Маріуполі, в цьому офісі з’явилось декілька філій, одну з них очолила чернівчанка Тетяна Шинкар, фахівчиня з фізичного виховання, яка стала для майстра надійною партнеркою.
Леонід Юхимович щодня працює масажистом, регулярно проводить тренінги та майстер-класи. А ще фахівець прагне допомагати відновлювати здоров’я українським військовим, що знаходяться на лікування та реабілітації. Почав з того, що пішов з добрими намірами у чернівецький військовий шпиталь. Але там від послуг професійного масажиста чомусь відмовилися. Втім хто має бажання, той знаходить можливості. Леонід Лисов почав співпрацювати з волонтерами капеланського батальйону «Маріуполь».
В жовтні навчав їх масажу, щоб могли самостійно в підрозділах допомагати бійцям. У січні разом зі своєю однодумицею Тетяною провів захід на базі дитячого центра «Пілігрим» у місті Микуличин, де ділилися досвідом дитячого масажу та реабілітації поранених воїнів.
«Обмінювалися знаннями, практикували різноманітні масажні техніки й прийоми. Особливий захват викликала діяльність волонтерів-масажистів, які працюють просто на «нулі», допомагаючи нашим захисникам відновлювати не лише тіла, а й душі», — розповідає Лисов.
До речі, він дуже вдало просуває свою справу в соціальних мережах, де за його сторінками уважно слідкують друзі, клієнти і учні. Деякі висловлюють свою вдячність.
Зоя Краус: «Дякую, що вилікували моє коліно, на яке вже махнули рукой лікарі. Ви надихнули мене не здаватись».
Лідія Коробченко:«Ви людина, що наповнена позитивними емоціями та натхненням, даруєте людям те, чим багаті самі».
Леонід Лисов відповідає щирістю на щирість. Напередодні Нового 2025 року звернувся до прихильників:
«За багато років існування моєї справи з’явилась потреба підводити підсумки року. Тож, по-перше, я живий і це у моєму віці досягнення. По-друге, веду дуже насичене, творче життя. Коли поставив на ноги людину, яка втратила надію на оздоровлення, коли другу навчив мистецтву масажу, коли третій допоміг реалізувати свої здібності, це стає величезним святом, а таких у мене вдосталь, чим пишаюсь. А ще у Чернівцях я почав будувати нову родину, це теж дає мотивацію і стимул для активного життя».
Леонід Лисов у Чернівцях. Фото з особистого архіву
Навіть у Біблії написано «Радій!»
З Ольгою Павлинчук Леонід Юхимович познайомився, коли вона прийшла до нього на масаж для покращення фізичного стану. Він майже зразу зрозумів: це саме та жінка, про яку подумки просив Всесвіт. Маленька, розумна, талановита, молодша за нього на 20 років. Коли запитав у Ольги, чи не турбує її велика різниця у віці, і у відповідь почув «Ні!», він з молодим азартом сказав: «Тоді поїхали!». І ось вже дев’ять місяців, як вони «їдуть!» разом.
Спеціально для Ольги, фахової, відомої у місті виховательки, Леонід Лисов створив ще одну філію своєї асоціації — «Родинна агенція «Раціон успіху», в якій жінка буде передавати іншим свій багаторічний досвід з догляду та виховання дітей.
Коли питаєш у Леоніда Юхимовича, в чому секрет його молодості, він каже, що не в заняттях спортом і не у відмові від насолод. Секрет — в позитивному ставленні до життя.
«Пам’ятаєте, як в Біблії написано «Радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою»? В Біблії слово «радуйся» написано стільки разів, скільки днів у році. Тож, радуватися потрібно постійно. Ми навіть там, у Маріуполі, в жахливих умовах шуткували та всміхалися. Коли люди сумують, що грошей немає, я кажу: «Прийшла копійка — радуйся», коли бідкаються, що людина пішла, відповідаю, що прийде інша. Свою людину я довго очікував. Вона мене — теж. І ось ми разом. Нехай через зайнятість не так багато часу проводимо разом, але завжди з задоволенням. Любимо ходити на концерти в Органний зал, у Філармонію, бо обом подобається класична музика. Любимо смачно поїсти. Колись полюбляли танцювати і співати, але не зараз, бо війна. Знаєте, я впевнений, Господь при народженні дає людині Свободу, Розум і Любов. А ще кладе в праву кишеню Талант, але, на жаль, 90 % його не знаходять. Мені дуже поталанило — я знайшов і завдяки своєму таланту тримаюсь навіть у важкі часи і відчуваю, що потрібен людям».
