Куля пройшла крізь голову та шию. Три доби боєць «Азову» Артем Дубина з позивним «Нікополь» був у комі. Але це був тільки початок його випробувань. «Азовец» провів 2 роки та 4 місяці в полоні та після обміну продовжує служити у своєму підрозділі.
Про свій бойовий шлях Нікополь розповів у ексклюзивному інтерв’ю.
«Азов» як життєвий вибір
До лав «Азову» Артем Дубина доєднався у далекому 2015 році. До цього паралельно з вищою освітою журналіста він отримав звання молодшого лейтенанта, тому що в університеті була військова кафедра. Цивільна робота на той момент здавалася менш привабливою хлопцю ніж служба. Він заповнив анкету на вступ у полк та став чекати. Але зателефонували Артему саме у той день, коли його мобілізували у частину 3036 Національної гвардії, де він став командиром роти. Там розпочалася військова кар’єра Нікополя. Декілька разів він був на ротації у Широкіно, де познайомився з «азовцями», які вже особисто запросили його у полк.
«Тут зійшлось моє бажання та запрошення. Я звичайно погодився», — каже Артем. Дочекавшись, коли переводи стали реальністю, він доєднався до «Азову» та став працювати у пресслужба. В його обов’язки входило висвітлювання життя, тренуваннь та урочистих подій полку. Згодом він став командиром інформаційної служби «Азову» та більше комунікував з іншими журналістами та організовував інтерв’ю та інформаційні зустрічі.
Звільнився Нікополь у січні 2022 року та повернувся у рідне місто. Там познайомився з дівчиною Ольгою, з якою почали будувати сімейне життя. Та пожити мирним життям довелося недовго. Артем та Ольга повернулись з відпочинку у Туреччині та відсвяткували 23 лютого день народження його матері. Це була остання спокійна доба. Наступного дня Російська федерація розпочала повномасштабне вторгнення.
Нікополь був завжди готов до непередбачуваних подій. Одразу він взяв свій рюкзак, амуніцію, цивільний карабін та вирушив до військкомату. Там бійцю запропонували доєднатися до 25-ої чи 95-ої бригади ЗСУ, але він наполягав на поверненні на базу «Азову», що у Маріуполі. Без черги Артему зробили відповідні записи у військовому квітку та побажали наснаги.
25 лютого він вже сів у автобус з побратимами, які прямували з Золочева на палаючий схід.
Шанс на виживання — 5%
«Ми їхали до Запоріжжя тільки з ножами та одним моїм карабіном. Потім нас озброїли та направили у Мелітополь зупиняти танковий прорив. Не знаю, як би ми його зупинили, але таки такий був наказ», — пригадує Артем.
Пізніше було завдання обороняти аеропорт у Запоріжжі, тому що була загроза висадки російського десанту.
Однак цього не сталося і Артем зі своєю групою все ж таки направився в Маріуполь. У частині 3057 «азовців» зустрів командир полку Денис Прокопенко позивний «Редіс». Він висловив подяку всім хто прибув не дивлячись на ризики.
На базі маріупольського гарнізону Нікополь знов став займатися інформаційним напрямком. Він готував тексти про оборону міста та загальні події по всій лінії фронту.
Однак через місяць боєць став виходити на бойові завдання. Він долучився до групи швидкого реагування. Його завданнями було посилювати сусідні позиції якщо їх атакують противник. Кожна спостережна позиція швидко ставала бойовою. Безпечних місць в Маріуполі не залишилося. Під час одного з бойових зіткнень Нікополь отримав поранення, яке ледь не вартувало йому життя.
«Це сталося 18 квітня 2022 р. вже на заводі «Азовсталь». Росіяни атакували сусідні позиції та нам треба було підсилити наш правий край. Ми почали пересування та ворожі БПЛА постійно скидували на нас ВОГи. Декількох бійців поранило та все ж таки ми добралися до контрольної точки та закріпилися там», — розповідає Нікополь.
Однак ця будівля була вже пристріляна снайпером. Ще один боєць з групи Нікополя отримав поранення у живіт. Його треба було евакуювати. На позиції залишились тільки Артем з побратимом. Однак снайпер поцілив у нього.
«Куля пройшла крізь голову та вийшла через шию ззаду. Одразу по рації передали що я — «200». Однак я став подавати ознаки життя та мене евакуювали на Залізяку (імпровізований шпиталь на заводі, — прим. ред.)», — розказує Нікополь. Він втратив свідомість та швидко втрачав кров.
Вже в госпіталі лікарі здивувались тому, що він вижив. З пораненнями такого типу залишаються на цьому світі тільки 5%. Але Нікополь переміг смерть. Через три доби він вийшов з коми та на диво почав продовжувати працювати.
«В мене були проблеми з мовою. Я забував слова. Спілкуватися зі мною було як квест, тому що я описував слово яке хочу сказати. Така була забава в оточуючих. Але ж все таки я і далі складав тексти та працював до самого полону», — говорить Артем Дубина.
Він згадує той день коли Редіс прийшов та сказав, що полон — це наказ вищого керівництва та треба зберегти життя бійців.
Так для Нікополя розпочався «тур» російськими колоніями та тюрмами.
«Говори нам ту правду, що ми бажаємо»
Переживши теракт на Оленівці (він знаходився у сусідньому бараці), у вересні Артема етапували на СІЗО №2, що у місті Таганрог. Військовий згадує жахливу «прийомку» яку для «азовців» влаштували співробітники тюрми.
«Вони били і знущались та веселились одночасно. Змушували тримати руки по декілька годин над головою. Люди не витримували та їх били за це. Вони падали та їх підіймали ногами та шокерами», — говорить Нікополь та додає, що кожне переміщення з кабінету в кабінет або в душ супроводжувалося ударами кийками.
З розбитою головою Артема закинули у камеру, де йому довелося дізнатися про правила поведінці. На його тяжке поранення, як і на поранення інших, «вертухаї» уваги не звертали, та били усіх з однаковою жорстокістю.
«Людей забивали так, що у них з’являвся пневмоторакс. Коли їх привозили в цивільну лікарню типу рятувати життя — лікарі били теж», — згадує він.
Але що найбільше вразило Нікополя у Таганрозі — це поведінка співробітниць-жінок.
«Це був дисонанс чути жіночий голос, який просить бити ще та каже, наприклад: «Чому ви того побили менше?» чи «Вдар цього шокером». У мене просто це не вкладалося в голові. Жінка — це ж мати, Берегиня. Я згадував своїх знайомих жінок та не міг уявити, щоб вони могли таке казати», — говорить Нікополь.
Час у Таганрозі Артем згадує як просто суцільне пекло. Допити з насильством були звичайною справою. На них оперативники били палками та трубами, погрожували вбити та зґвалтувати. Через 9 місяців його етапували в Камишин (Волгоградська область РФ).
«Нас зібрали партію чоловік 80 та довго везли на автозаках. Ми вже подумали, що може це обмін. Але коли почули звуки нової «приємкі» стало очевидно, що ні», — каже Нікополь. Його викинули з авто одним із перших, а в камеру завели майже останнім. Весь цей час були побиття та приниження.
У СІЗО Камишина Нікополя знов дуже часто водили на допити. Там він дізнався, що таке «тапік».
«На словах казали, що ми вбивали та катували когось, підірвали Драмтеатр та інше. Але по всім паперам я проходив як просто свідок. Питали про іноземних військовослужбовців у наших лавах та іноземну техніку, були впевнені, що вона в нас є, я відповідав правду, а мене били ще сильніше та казали: «Кажи ту правду, що ми бажаємо», — ділиться своїми спогадами боєць.
Як і інші військовополонені, Нікополь каже про «криваві бані» у Камишині, на яких били чим завгодно та душили джгутом.
Зимою змушували відкривати вікна у камері та катували холодом.
У таких умовах Нікополь витримав один рік та три місяці. Але якось зранку 11 вересня 2024 року двері камери відкрилися. Співробітник назвав прізвище Артема та приказав виходити без речей. Спочатку «азовець» подумав, що це звичайне переміщення в іншу камеру чи у гіршому випадку в іншу тюрму, але вдача посміхнулась незламному Нікополю. Його повезли на обмін.
Вірність полку та дружині
Двома пересадками Артема та всю партію на обмін привезли на кордон Росії та Білорусі та посадили у СІЗО. На виході з автозаків не били й ще був перший реальний знак того, що така бажана воля та українська земля вже близько. Потім вивели з камер, посадили нарешті в автобуси.
«В автобусах полонених не возять. Це точно обмін», — такі думки були в голові в Артема коли він зрозумів, що точно йде додому.
Після самої офіційної процедури всіх звільнених героїв привезли до шпиталю, а потім пере направили у Київ. Там Артем проходив основну масу часу своєї реабілітації, а згодом відправився у санаторій на лікування. Важке поранення дає про себе знати (діагностовано забій головного мозку) і до повного одужання ще далеко.
«Ліва сторона у мене працює погано, як оніміла. Іноді хочеться почухати голову, але не шкіру, а всередені», — каже Нікополь.
Але це все здається маленькими неприємностями у порівнянні з великою радістю Артема. Він каже, що головне те, що його дочекалася його дівчина Ольга та 16 жовтня 2024 року вони нарешті одружилися. Зараз жінка ще проживає закордоном, але скоро повернеться в Україну та вони будуть жити разом.
На одному рівні з вірністю у коханні, Артем ставить вірність «Азову». Він каже, що навіть не думав про звільнення та має бажання продовжити виконувати свій військовий обов’язок в інформаційній службі полку.
