Степан Єрьоменко. Усі фото зі сторінок у Фейсбук Алли Єрьоменко та її сина Степана Єрьоменка
Травень — особливий місяць в історії оборони Маріуполя. Бо став найжорстокішим для українських воїнів, які оборонялись на теренах металургійного комбінату «Азовсталь». Про героїв маріупольського гарнізону, які віддали своє життя, захищаючи місто та країну, збирають інформацію, знімають ролики та фільми, описують їх долі у публікаціях та нових книгах.
Я отримала нагоду почути історію одного з них — Степана Єрьоменко з уст його мами Алли Степанівни, з якою зустрілася в одному з волонтерських хабів, де плетуть маскувальні сітки для Збройних сил України. Саме вона, ця приваблива жінка з сумним, але твердим поглядом, виростила сина таким, яким його пам’ятають — надзвичайно чесним та порядним, чуйним, веселим та харизматичним, таким, до кого тягнулися люди й тварини.
З новим поколінням кінологів. 2018 рік. Фото: Національна поліція України
«Стьопу виховувала наша вівчарка»
Першим кінологом в сім’ї стала саме Алла Степанівна, швачка-закрійниця за освітою, яка працювала на маріупольській швейній фабриці. Ще в 1986 році, задовго до народження Степана, через клуб службового собаківництва вона придбала цуценя німецької вівчарки і назвала Тайрою. Потім пішла на дресирувальний майданчик, де неочікувано для самої себе так втягнулася в цю справу, що інструктор групи якось заявив: «У тебе такий потенціал із собаками! Проведи завтра заняття, бо я не зможу прийти».
«Я провела, всі залишилися задоволеними. І я зрозуміла, що то моє», — згадує з посмішкою Алла Степанівна, яка з часом стала виконавчою директоркою кінологічного відділення в Маріуполі. На її власному подвір’ї з’явився розплідник німецьких вівчарок «AllerStyle», про рівень якого свідчив міжнародний сертифікат. Перша чотирилапа вихованка Тайра з цуценя перетворилася в сильну і розумну собаку, яка стала відповідальною нянькою для маленького Степана, який народився в 1991 році.
«Можна сказати, вона його виростила й почасти виховала. Коли син був немовлям, чергувала біля коляски. Як побачить, що він прокинувся від сну, підходила до кухонного віконця і делікатно давала мені знак — не гавкала, а мовчки роззявляла рота. Зважаючи на те, що у мене був розплідник, син зростав в оточенні собак. З маленького віку я скрізь тягала його з собою — на дресирувальний майданчик, на роботу. Мій чоловік помер, коли Стьопі було тільки шість років, тож змалку всі тягарі життя ми з ним долали вдвох».
Хлопчик ріс слухняним, дисциплінованим і вбирав від мами життєві принципи, один з яких: дав слово — тримай. А ще мав багато захоплень: першокласником ходив на танці, потім займався футболом в дитячо-юнацькій школі, за нею була Школа юнг. Коли вже отримав атестат, вступив на історичний факультет Маріупольського державного університету, обравши спеціалізацію «Міжнародні відносини».
Але в університеті не було військової кафедри. Тож після його закінчення, відповідаючи собі і мамі на риторичне питання «Що то за чоловік, який не служив?» , Степан навідався в військову частину №3057 Міністерства внутрішніх справ України. А дізнавшись, що там є кінологічний підрозділ, пішов туди служити. Все було добре, поки не прийшла тривожна весна 2014 року.
На дресмайданчику. Вересень 2018 року. Фото з особистої facebook сторінки
«Коли прихильники Росії штурмували частину, син був в караулі»
У вже буремному Донецьку Алла Степанівна останній раз була в березні, коли возила собак на виставку. Події, які там відбувалися, жінку дуже стривожили. І ось в квітні вони вже перекинулись на Маріуполь. 16-го, коли Степан був начальником караулу, на його військову частину був здійснений збройний напад. «Син тоді вперше відчув, як поруч пролітають кулі. Нападники лізли і лізли через паркан. Хлопці захищали частину з останніх сил. Дуже допомогли гелікоптери, які прилетівши опівночі, розлякали нападників. Пишаюсь, що наша частина була першою, яка в ті часи відбила напад, бо військові частини у Луганську та Донецьку здавалися».
На жаль, це було тільки початком. 8 травня Алла Степанівна, підготувавши сумку смаколиків, вирішила провідати сина, що вже тривалий час був на казармовому положенні. Проїжджаючи повз міськвиконком, вона побачила натовп розлючених людей. Зростала напруга і навколо військової частини. Особливо наступного дня, 9 травня, коли проросійські провокатори здійснили напад на міське управління поліції.
В цей день Степан отримав поранення в ногу, яке за декілька місяців стало наслідком його комісування з військової служби. Йому тоді було лише 24 роки.
Зірковий час перемоги з партнером Хаммером. Фото з особистої facebook сторінки
Золотий час натхнення
Повернувшись із запорізького шпиталю хлопець став займатися дресируванням собак, щоб підняти професійний рівень їздив по кінологічних семінарах. А влітку 2016-го на дресирувальний майданчик прийшов азовець Юрій Добродій, який прагнув створити в своєму підрозділі потужний кінологічний центр. Степан погодився йому допомагати. А тут і поліція зацікавилася тією ж темою, начальник ГУ МВС України в Донецькій області генерал В’ячеслав Аброськін вирішив побудувати в Маріуполі кінологічний центр.
Степан казав, що період будівництва та становлення центру це був золотий час, бо все робилось з таким натхненням! Підбирали поголів’я собак, завозилися цуценята. Серед них були й дітки вівчарок Алли Степанівни. Розпочалася підготовка та дресирування малих, а дорослі собаки вже виходили на роботу й показували результат. Особливо гучним був випадок, коли кінолог зі своїм чотирилапим напарником оперативно, по гарячих слідах, розшукав злочинців, які вбили під Донецьком цілу родину.
Життя вирувало. Степан Єрьоменко став атестованим поліцейським і провідним спеціалістом в кінологічному центрі Національної поліції України у Донецькій області. Він дуже круто працював! Основні напрямки, яким навчав своїх вихованців – розшук людей, зброї та наркотичних речовин, слухняність та захист. Крім того, займався підготовкою команди юних кінологів, яку було створено на базі центру з дітей співробітників поліції, возив їх на змагання і дуже пишався успіхами малих колег. Діти до Степана тягнулися, завжди його обліплювали і з захватом слухали.
Він і сам з дитячих років зростав кінологом, тож був дуже вдячний власній наставниці за те, що була не тільки мамою, а й вчила виховувати хвостатих помічників. У відеороліку 2017 року, який знімала пресслужба МВС України, Степан сказав, що любить всіх собак, з якими працює, і додав: «Люблю й дворняжок. Якщо йду з магазина і за мною ув’яжеться якась собачка, обов’язково чимось нагодую».
До своїх чотирилапих партнерів у нього було особливе ставлення і, скоріш за все, вони це відчували. «Може хтось вважає, що раз ти працюєш у поліції, собака — твій спецзасіб, але ні, для мене це бойовий товариш, який, на жаль, не вміє розмовляти».
Зі своїми підопічними Єрьоменко вдало виступав на різних професійних змаганнях. Кульмінацією цих виступів було, коли в 2019 році, завдяки Степану та його вихованцю Хаммеру, команда отримала перше місто в захисному розділі по Східному оперативно-територіальному управлінню НГУ. Попри молодий вік, у професійному середовищі Степан Єрьоменко був дуже помітною людиною, як член Кінологічної спілки України і дуже крутий фігурант— помічник судді в захисному розділі.
2021 рік став знаковим в житті Степана — він одружився з гарною дівчиною на ім’я Ірина і став батьком маленької Софійки, а ще — перейшов служити до Національної гвардії України начальником кінологічної групи у 12-й бригаді оперативного призначення. З часом його товариші згадували про нього так.
«Я дуже чекав досвідченого кінолога, який мав прийти до нас на службу. Побачив хлопця рідного душею, доброго, дуже чутливого. Він собак знав усіх от і до. У нього багато чому можна було навчитися», — казав про Степана військовослужбовець з позивним «Музикант».
«Дивує, що він міг знайти спільну мову як з будь-якою собакою, так і з будь-якою людиною. У Степана було настільки багато внутрішнього світла, що до нього тяглися всі», — додає колежанка Іванна Ященко.
Степан Єрьоменко. Фото: Національна поліція України
«Нас підняли по тривозі. Будьте обережні!»
У квітні Степан підписав контракт з військовою частиною 3057, в якій починав служити, коли вона ще була в структурі Внутрішніх військ України. І мабуть, події 2014 року — збройні напади на частину, його поранення — викликали в пам’яті тривожні асоціації, бо Степан сказав мамі: «Я повернувся до своєї частини. Точно почнеться війна!»
В таких випадках люди кажуть, він як у воду дивився. 22 лютого 2022 року Степан зателефонував Аллі Степанівні: «Мамо, у нас формують списки, можемо свої сім’ї вивезти з Маріуполя. Ти поїдеш?»Вона відповіла: «Ні», дружина — теж. 23-го ввечері приїхав до мами взяти сімейну «Таврію», щоб було на чому дістатися на службу у випадку тривоги.
«Ми довго стояли з ним на вулиці, — згадує Алла Степанівна. — Розмовляли, переймалися, якщо війна, що робити з собаками. О третій годині ранку син зателефонував: «Мама, все, я в частині. Підняли по тривозі. Будьте обережні!» І мені згадалося, як за два тижні до того його пес Фігаро сидів навпроти мене і плакав — мабуть, щось відчував».
Сімейний будинок в Лівобережному районі — в першому, куди прийшла війна, вже 24-го отримав пошкодження після того, як снаряд поцілив в сусідній дім. Алла Степанівна була вимушена ховатися в бомбосховищах, прибігаючи під обстрілами погодувати та напоїти собак. 13 березня вона в останній раз бачилась з сином. Приїхавши до її сховища, Степан звав маму на територію «Азовсталі», де ховалось багато цивільних. Алла Степанівна відмовилась, а 14-го їй вдалося зі знайомими виїхати з міста. Згодом син написав у месенджері: «Навіть добре, що я так і не забрав тебе у бункер, тому що тут починається дійсне пекло».
З побратимами на «Азовсталі». Степан у центрі в синьому. Фото з особистого архіву
Смерть гналась за ним, але удача чатувала поруч
З самого початку вторгнення Степан з побратимами мужньо захищали Маріуполь. Виконували завдання, переміщаючись містом. Транспортних засобів в частині не вистачало, тож, воював Степан на сімейній «Таврії». Останній раз вона послужила йому, коли попали під авіаудар, — «Таврюшу» рознесло вщент, а Степана викинуло з машини, відбувся контузією.
В місті, яке перебувало в блокаді і методично знищувалось, було дуже важко вціліти. Смерть гналася за хлопцем по п’ятах, але й удача деякий час була поруч. Наступного разу, вже на «Азовсталі», коли Степан зі своїм побратимом заступив на бойове чергування, ворог ударив по їхній позиції з «Граду». Як згадує боєць «Музикант», «Степан стояв поруч з вікном. Град влупив в двох-трьох метрах від нього, але застряг десь в проміжку між стінами та розірвався. Але для нас все тоді закінчилося добре».Живим Степан залишився і в смертельній колотнечі, коли разом з хлопцями пробивався з території морського порту до «Азовсталі». Під час тієї операції було дуже багато загиблих та поранених. Зміг також вибратися із-під завалів, коли в результаті артобстрілу привалило бетонною плитою. Але вірна його удача потроху почала втомлюватись…
15 квітня Степан з побратимами і 14-ма службовими собаками потрапив на «Азовсталь». Частина військовослужбовців заступила на бойові позиції, — гарнізону потрібно було захищати територію в 11 квадратних кілометрів. Інші шукали запаси провізії та води, під постійними обстрілами розбирали завали. Між цехами бійці пересувались тунелями.
Побратими розповідають, що Степан щемливо згадував про сім’ю, дуже переживав за дружину з 9-місячної донечкою і, звісно ж, за маму, з якою, на щастя ще мав зв’язок. Їй він писав, щоб якнайшвидше вибиралися в бік України. Тим часом ситуація в «Азовсталі» погіршувалася з кожним днем, комбінат обстрілювали з усіх видів озброєнь із землі, неба та моря. Особливий жах викликали повітряні атаки бомбардувальників, від звуку яких люди майже божеволіли. В бункерах, де були шпиталі, не лишилося медикаментів. Закінчувалися рештки їжі та води, та й ті військові віддавали цивільним. Степан писав, що хлопці намагаються хоч трошечки вгамувати спрагу, злизуючи з труб каплі конденсату.
«Кожне таке повідомлення розривало серце від болю, що я нічим не можу йому допомогти». — Розповідає Алла Степанівна. — Востаннє син виходив зі мною на зв’язок 7 травня: «Навряд чи я звідси виберусь. Тут повне пекло. Ні їжі, ні води. Нас б’ють з усього, що можна. Дуже важко. Намагаюся вижити. Дуже тебе кохаю і прошу: витягни Іру звідти». Цей наш зв’язок син закінчив трьома сердечками і більше від нього вже нічого не було».
Степан Єрьоменко. Фото з особистої сторінки у facebook.
Від війни до вічності і персикового саду
Степан Єрьоменко загинув 11 травня о 14.30 в результаті авіаційного удару, тоді росіяни застосували термобаричну зброю. Вакуумна бомба підвищеної потужності пробила декілька поверхів і потрапила в бункер під назвою«Магазин 10», знищивши усіх, хто не встиг за декілька секунд вибратись через повітропровідну шахту.
Про смерть сина Алла Степанівна дізналася тільки за два тижні, а про те, як саме це трапилось, набагато пізніше. 16 травня до неї зателефонувала знайома і повідомила, що по російському телебаченні транслюють, як азовстальський гарнізон здається в полон. Жінка категорично не могла в це повірити. Потім вже сама в українських новинах побачила, як окупанти оглядають напівоголених українських бійців і саджають в автобуси. Алла Степанівна вдивлялася в обличчях полонених, сподіваючись побачити знайоме.
За декілька днів дружина Степанового побратима попередила, що треба дочекатись дзвінка від Міжнародного Червоного Хреста, який повідомляє людям, що їх родич у полоні. Такого дзвінка Алла Степанівна не дочекалась, тож написала листа, відповідь на який не отримала. І тільки після звернення на гарячу лінію Національної гвардії України матері повідомили, що сержант Степан Єрьоменко в списку загиблих…
Вона ще довго сподівалась, що це помилка, що станеться диво і їй повідомлять: Степан живий. Алла Степанівна виконала прохання сина і зробила все можливе, щоб вивезти його дружину і донечку на підконтрольну Україні територію, зараз вони разом мешкають у Чернівцях. Щоб хоч якось відволіктись від душевного болю Алла Степанівна приєдналася до волонтерського хабу, де плетуть маскувальні сітки. З часом на неї вийшло декілька побратимів сина, яких звільнили з російського полону. Від них вона й дізналася, як загинув Степан.
В липні 2024 року Аллі Степанівні урочисто вручили орден «За мужність»III ступеня, яким посмертно був нагороджений її син Указом президента України. Трошечки раніше цієї події, 2 квітня, в Одеській області було закладено сад «Софія» на честь доньки Степана (так вже сталося, що батько загинув у перший її день народження). В цьому саду висаджено 31 персикове дерево, рівно стільки, скільки років прожив герой із Маріуполя Степан Єрьоменко.
Знаючи, як він любив і цінив собак, хочеться вірити, що з усіма ними, своїми найкращими друзями, Степан вже зустрівся десь там на веселці. І що там ніхто не заважатиме їм займатися улюбленою справою на небесних дресирувальних майданчиках.
